Себастіано Джордано
До екзегези зворушливого мистецтва Йони Тукусер
Між ентропійною пристрастю та застиглою апатією, коли гнівне обурення ще не зарубцювалося у зворушливий відчай, людина може обрати волю вірити й бути заколисаною красою, народженою вірою. І якщо справді жодна людина не є островом, то слід визнати, що лише небагатьом дано передбачити веселковий обрій всезагального миру.
Саме краса і мир є двома головними векторами талановитої художньої творчості Йони Тукусер. Вона вміє зшивати густими живописними барвами мерехтливі проблиски невимовних ментальних видінь невидимого, водночас роздумуючи над висохлими прозоростями того, що неможливо зобразити. Йону хвилюють райські відстані світла, яке утверджується через контрасти радикальної дегуманізації, що, імпульсивно й відлунюючи, знищує філософську виваженість і богословське сяйво. У своїй самобутній художній практиці, уважній до експресіоністичних і фовістських рішень після засвоєного нею уроку похмурого Гойї періоду “Quinta del Sordo”, сповненій виняткової чуттєвої проникливості, вона поглинає підступну й фатальну потворність безглуздих і незбагненних несправедливостей, породжених судомними безумствами людства, які переповнюють ганебну жорстокість Історії, що забула про етику та почуття провини. Це Історія, яку надто часто публічно замовчують або відтворюють у метафоричних інсценізаціях суспільної згоди, позбавленої справжнього каяття.
Живописний голос Йони передбачає глибоко особистий поетичний всесвіт, побудований на беззастережному прагненні, без вагань і без примхливих захоплень, переосмислити соціальні рівноваги. Вона експериментує з тими художніми формами, які найбільше відповідають ідеї мирного співіснування людства на Землі, водночас розмірковуючи над чеснотними можливостями “економіки людської душі”, вкоріненої у спільному благі як прояві абсолютної справедливості, заснованої на розумних і справедливих законах.
Йона Тукусер, уродженка сільського балканського поселення, вихідці з якого у XVIII-XIX століттях заселили Південну Бессарабію, здобула академічну освіту в Україні, усвідомлюючи багатошаровість культурних спадщин, якими просякнута її земля. Протягом тисячоліть ці території перетинали кельти, скіфи, фракійці, греки, римляни, даки, слов'яни, праболгари, хозари та молдавани. Місто Ізмаїл, прикордонний дунайський порт, відкрило їй арабську етимологію своєї назви, що означає: “Бог почув і чує”. Саме тому вона сама обрала для себе шлях благородної місії свідчити про несамовитий і сороміцький крик страждання людства, виснаженого руйнівними голодами, жахливими війнами та примарною катастрофою голоду.
Йона спрямувала компас своєї сповненої надії мистецької свідомості на нелегкий і некомфортний шлях творчості, надаючи вираження, за допомогою своїх пензлів, які вона використовує як зброю соціальної справедливості, уяві без тіней, населеній образами тілесного болю, невичерпними перед лицем жорстокого й огидного згасання будь-якого полум'я життєвої енергії. Переступивши межу урочистої та блаженної байдужості, художниця свідомо побраталася з тим людством, яке приречене залишатися без голосу і без обличчя, з голодними та покинутими людьми, жертвами божевільної Історії, що не прагне їхнього визволення чи відновлення людської гідності після мертвотного голоду і навіть не намагається пом'якшити їхнє принизливе й несправедливе знецінення у неминучих соціальних взаєминах.
Від кожного полотна Йони Тукусер випромінюється природа, сповнена болю й розчарування, що збігається з моторошною дегуманізацією, породженою згасанням будь-якого пориву любові. Це є наслідком утвердження людської войовничості як основного принципу колективної діяльності задля досягнення ідеологічного й територіального панування, спокусливого віддзеркалення здичавіння цивілізацій, ускладненого руйнуванням контролю над людськими почуттями. Художниця фіксує сейсмографічні провали культурних цінностей, які були спотворені й притуплені майже до повної втрати останнього зачарування любов'ю. Нестерпні жертви руйнують прискорений розвиток людського інтелекту, що підтримує структурні взаємозв'язки кожної суспільної свідомості, здатної пробуджувати співчуття, милосердя та альтруїзм щодо знедолених і тих, хто помирає, людей, які ніколи не бачили й, можливо, ніколи не побачать кращого світу (доречно згадати тут роздуми історика Броніслава Геремека, одного з найвидатніших дослідників “останніх”, тобто найбільш знедолених верств суспільства).
Це є свідченням мистецького спротиву будь-яким поступкам перед підлими жахами кожної зими людської душі, глухої до пам'яті про минуле та до безодень сучасності. Художниця викриває подвійні стандарти, які принижують велич полум'яних чеснот, якими мало б пишатися сузір'я, що зветься Людиною.
Виснажені голодом постаті, зображені Тукусер, справляють надзвичайно сильний емоційний вплив, кидаючи на глядача хвилю гострих, провокативних візуальних імперативів, які нерідко залишають його розгубленим і внутрішньо враженим.
Відкидаючи як згасання віри, так і шалене нищення, спричинене безповоротністю, яку нав'язує нав'язлива невідворотність Смерті з її фаталістичним голосом, витончена Йона вміє щоразу відроджуватися, наповнюючи життям кожну приголомшливу й безмежну порожнечу людського буття. Водночас вона перебуває у просторі чесної й просвітленої віри, непроникної для жахливих переступів, п'янких двозначностей чи потворних апокаліптичних параної. Сяйво творчості Тукусер, спрямоване й відлунене у підтвердженні значущості її мистецьких проєктів, у яких ясне особисте «Я» художниці невпинно вступає в діалог із відкритістю погляду глядача, стає передумовою духовного вдосконалення й відкуплення нашої повсякденності. Вона зрештою набуває нового виміру, побудованого на уславленні своєї найглибшої та найвитонченішої сакральності, здатної очистити людину від нашарувань профанного й необережно накопичених нечистот. Кожне “magnum opus” у широкому художньому всесвіті Йони Тукусер засвідчує проникливе усвідомлення глибокого, хоча й складного, історичного значення образу знедолених людей Землі.
Утиски, злочини та руйнівні спустошення, спричинені Тридцятилітньою війною, були драматично викриті в серії гравюр XVII століття Жака Калло, що супроводжувалися віршами абата Мішеля де Мароля з Вільлуена.
Серед найтрагічніших сторінок історії особливо вирізняються ті, що розповідають про нестерпні страждання, спричинені жахливим, майже біблійним, Великим голодом в Ірландії 1840-х років. Вони засвідчили страшне приниження мільйонів бідняків, яких косила виснажлива голодна смерть, попри повстання, напади, прориви, пограбування та мародерства заради кількох картоплин чи жмені вівсяного борошна. Водночас, парадоксальним чином, спритні спекулянти, позбавлені будь-якого соціального покликання, стрімко збагачувалися завдяки зростанню цін. Новаторським художнім свідченням цих подій стали промовисті полотна Джорджа Фредеріка Воттса “The Irish Famine” (1848-1850) та Волтера Гауелла Деверелла “The Irish Vagrants” (1853-1854). Надійним і проникливим свідком “героїчної” міської бідності маргіналізованих верств XIX століття був Жан Жюль Анрі Жоффруа, який зобразив жебраків у своїй картині “Les affamés” (1886), що нагадує ілюстрацію до роману Чарлза Діккенса або Віктора Гюго. Не зупинятимуся докладно на “suuret nälkävuodet”(“роках Великого голоду”) у Фінляндії 1866-1868 років, коли селянські громади покірно сприймали лихо як фатальний прояв Божої волі, а трагедія не залишила байдужим навіть придворного академічного живописця Роберта Вільгельма Екмана.
Ще 1986 року мене глибоко вразило велике олійне полотно “El Hambre*”(“Голод”), щойно створене художником-експресіоністом із Кіто Освальдо Гуаясаміном. Ця робота прагнула стривожити сумління глядачів, спонукаючи їх замислитися над людськими стражданнями, соціальними втратами та несправедливістю, що панували в країнах Латинської Америки. Згодом, у неділю 11 травня 2014 року, я мав нагоду побачити в Мілані чотири мистецькі твори, спеціально створені вуличними художниками Томоко Нагао, Bros, Pao та Феліпе Карденою для мистецької події “Hungry for Art”. Їхньою метою було привернути увагу громадськості до багаторічної проблеми світового голоду та до необхідності усвідомленого, збалансованого й відповідального споживання їжі в умовах надмірного й разючого добробуту західного світу.
Мені також добре відомий невеликий мінімалістичний рисунок на папері “Fame invisibile” (“Невидимий голод”), створений Марко Лодолою у 2024 році. Його безлика героїня ніби живе, смакуючи порожнечу мовчання, уособлену висловом “тарілка плаче”. Цей образ запрошує замислитися над християнською цінністю милосердя та над небезпекою того, що воно може перетворитися на застарілий анахронізм, а не залишатися передвісником нової весни.
Якби Пол Остер, єврей за походженням, атеїст і соціально ангажований письменник-постмодерніст, мав нагоду познайомитися з Йоною Тукусер і могутньою силою її художніх образів, він, імовірно, згадав би цю зустріч у своїй книзі “The Art of Hunger” (1982). Безперечно, Оскар Вайльд надавав великого значення темі харчування, недаремно стверджуючи: “I hate people who are not serious about meals. It is so shallow of them” (“Я ненавиджу людей, які не ставляться серйозно до їжі. Це така поверховість з їхнього боку”) (“The Importance of Being Earnest”). Такої ж думки, без сумніву, дотримувався й видатний дослідник філософії Тулліо Грегорі, пам'ятаючи слова філософа й теолога Людвіга Фейєрбаха, написані 1850 року: “Der Mensch ist, was er isst”(“Людина є тим, що вона їсть”). Цей вислів означає, що саме в їжі приховано ключ до правильного розуміння незнищенної людської душі. Водночас він пам'ятав і ще давніше спостереження Жана Антельма Брія-Саварена, сформульоване у грудні 1825 року: “Dis-moi ce que tu manges, je te dirai que tu es” (“Скажи мені, що ти їси, і я скажу тобі, хто ти”) (“Physiologie du goût, ou méditations de gastronomie transcendante”, 1826).
Мушу зізнатися, що й мене не залишила байдужим побачена у 2015 році в Падуї провокаційна перформативна акція художника з Віченци Марко К'юрато “Time to Time”, що відбувалася у тунелі колишньої цегельні, заснованої Джуліо Кароттою на вулиці Сіракуза, на південь від церкви Святого Сімейства. Цей простір, нині переобладнаний для соціальних і мистецьких ініціатив як “Fusion Art Center”, став місцем, де художник вечеряв при свічках, сидячи перед трагічним натовпом темних теракотових скульптур у людський зріст, що зображували виснажених, скелетоподібних, судомно скорчених або помираючих дітей. Пригадуючи рядок поета Уго Маржената, я б назвав їх жертвами “шипів космічного голоду”.
Не можу оминути й ініціативу Сабіни Делафон та її авторських фотографічних мультиплів у межах проєкту “Fame”, започаткованого 2014 року. Відштовхуючись від картонних табличок бездомних, на яких було написано “Ho fame” (“Я голодний”), художниця відтворила ці написи у чорно-білому друці на плакатах, афішах, футболках і керамічних виробах. Усі вони продавалися з благодійною метою на підтримку неприбуткових організацій, таких як “Banco Alimentare” та “Equoevento”.
Я із задоволенням розповів би Сабіні Делафон про культуру Стародавнього Єгипту, де письмо, створене ієрогліфами, вважалося священною мовою, а самі ієрогліфи називалися “medou neter” (“слова Бога”). Водночас слово “medou”(“слово”) означало також “палиця”, адже вважалося, що ієрогліфи, подібно до палиць, підтримують людину на її шляху пізнання серцем.
Утримання від їжі або піст, як форми добровільного порушення звичного фізіологічного ритму людського організму, значно більше належать до релігійної, ніж до естетичної сфери. Це пов'язано з тим, що модерна культура раціонально розділила ці два виміри, аби масове суспільство не відволікалося від безперервної та автоматизованої продуктивності капіталістичної системи.
Досліджуючи соціальні дисбаланси й механізми позбавлення, бразильський соціолог ліванського походження Емір Сімау Садер дійшов висновку:
“Якби мавпа накопичувала більше бананів, ніж здатна з'їсти, тоді як більшість інших мавп помирала б від голоду, вчені досліджували б цю мавпу, щоб зрозуміти, що з нею, в біса, відбувається. Коли ж так чинять люди, ми розміщуємо їх на обкладинці журналу “Forbes”.
Якщо справді безневинна ностальгія дозволяє минулому втручатися в теперішнє, тоді, як запитував Фрідріх Ніцше: “За чим ми сумуємо, коли дивимося на Красу?”
Завершуючи, я вкладаю до піхов свою повільну стрілу крихкого щастя, яку змусило тремтіти моє критичне прочитання мистецтва Йони Тукусер, і залишаю вам, шановні читачі, індійську мудрість:
“У щасті ніхто не пам'ятає; у нещасті пам'ятають усі. Якби люди пам'ятали й тоді, коли вони щасливі, навіщо було б потрібне нещастя?”