Історія про надію

У 2018 році, збираючи сльози і спогади старих людей у Бессарабії (Україна), які пережили жахіття голоду, я записувала їхні історії про смерть і виживання. Серед них була одна, яку я б назвала “Історія про надію”.

​

Старий чоловік розповів мені: “Страшні події прийшли в наше село і всю Бессарабію. У нашому селі від голоду загинули понад 2 000 людей. Не було жодної родини чи дому, які не пройшли через голод. Колишній голова села під час років голоду – Сотіров Афанасій Іванович – розповідав мені: “Бессарабський болгарин – господар по крові. Навіть помираючи, він думає про майбутнє, про те, що залишиться після нього… Пам’ятаю, одного разу заходжу в хату, а там – чоловік лежить мертвий на підлозі, помер від голоду. Знайшов тайник під підлогою, а в ньому — мішок зерна. Ця людина зберегла зерно для посіву навесні, щоб у майбутньому врятувати свою родину. Навіть коли не зміг їх врятувати від голоду, він думав про поле, яке потрібно засіяти”. Голова села дивувався: “Це дурість чи героїзм? Що зробила ця людина? Зберегла зерно для посіву, замість того щоб врятувати свою сім'ю. Він міг би їх врятувати, але обрав зберегти зерно для майбутнього врожаю. Це страшно!” Уся родина загинула від голоду, а мішок із зерном залишився недоторканим. Жменя зерна могла б змінити багато. З однією жменею зерна можна прожити цілий день. Але він дотримувався неписаного закону: “Помираєш від голоду, але посівне зерно не чіпаєш!”

Ця історія була не просто розповідь, а заповіт. Його слова продовжують звучати в мені, як тліюче вугілля, готове спалахнути новим вогнем. Чи не залишила ця людина в мені щось більше, ніж спогад? Чи не посіяв він у мені щось своєю жменею зерна, яке не з’їв? Людина, з якою я не зустрілася, обрала посіяти своє зерно з надією на життя, на весну, якої ніколи не побачить. Так його зерно надії проросло в мені — не як колосок пшениці, а як розуміння людської стійкості, життєвої сили і пам'яті, переданої через покоління. Я зберегла зерна історії, щоб засіяти їх у сьогоденні — з надією, що з них проросте якесь невідоме майбутнє, яке зараз поливається кров’ю війни. Ми бережемо зерно для посіву — в очікуванні побачити весняне сонце, адже надія — це наш незламний устрем до життя!

​Йона 2024