Історія надії

 

У 2018 році, збираючи сльози та спогади літніх людей з Бессарабії (Україна), які пережили жахи голоду, я записав їхні історії про смерть і виживання. Серед них була одна, яку я б назвав «Історія надії».

 

Один старий чоловік сказав мені: «Жахливі події прийшли до нашого села і всієї Бессарабії. Лише в нашому селі понад дві тисячі людей померли від голоду. Не було жодної родини або дому, який би не пережив цю голодну біду. Колишній голова села в роки голоду, Афанасій Іванович Сотиров, сказав мені: «Бессарабський болгарин — це господар по крові. Навіть помираючи, він думає про майбутнє, про те, що залишиться після нього… Пам'ятаю, як я одного разу увійшов у будинок, і там на підлозі лежав чоловік, мертвий від голоду. Я знайшов схованку під підлогою, а в ній — мішок зерна. Цей чоловік зберігав зерно для весняного посіву, щоб врятувати свою родину в майбутньому. Навіть коли він не зміг врятувати їх від голоду, він думав про поле, яке потрібно було засіяти». Голова села був приголомшений: «Це дурість чи героїзм? Що зробив цей чоловік? Він зберігав насіння замість того, щоб використовувати його для порятунку своєї родини. Він міг би їх врятувати, але вибрав залишити зерно для наступного врожаю. Це страшно!» Уся родина померла від голоду, а мішок зерна залишився неушкодженим. Жменя зерна могла б змінити багато. Однієї жмені зерна вистачило б, щоб вижити цілий день. Але він дотримувався неписаного закону: «Ти помираєш від голоду, але не чіпаєш насіннєве зерно!»

 

Ця історія — не просто нарація, це справжнє свідчення. Його слова продовжують відлунювати в мені, як вуглинки, готові спалахнути новими полум'ями. Чи залишив цей чоловік більше, ніж просто спогад? Чи посіяв він щось у мені тим зерном, яке він відмовився з'їсти? Людина, яку я ніколи не зустрічав, вибрала посіяти своє зерно з надією на життя, на весну, яку він ніколи не побачить. І це зерно проросло в мені — не як стебло пшениці, а як розуміння людської стійкості, життєвої сили і пам'яті, що передається через покоління. Я зберіг насіння цих історій, щоб посіяти їх, ділячись ними в теперішньому — з надією, що вони виростуть у невідоме майбутнє, тепер полите кров'ю війни. Ми зберігаємо насіннєве зерно, чекаючи весняного сонця, бо надія — це наша непохитна рушійна сила до життя!

 

Послання до Римлян 8:24-25: «Бо в цій надії ми спаслися. Але надія, яку можна побачити, вже не є надією. Хто надіється на те, що вже має? Якщо ми надіємось на те, чого ще не маємо, то чекаємо цього з терпінням».

 

Йона 2024