Ідентифікатор: HUNGER-DOHA-14-01-1

​​

Респондент: Чернев Георгій Дмитрович

Дата народження: 1933

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Котловина, Ренійський р-н

Дата інтерв’ю:  26.10.2008

​​

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946–1947 рр. посуха знищила все. У цей час у селі проходила колективізація. У людей відібрали все: коней, корів, пшеницю – без їхньої згоди. Люди почали вмирати від голоду десятками. На підводи збирали померлих. Багато хто зник, ніхто не цікавився, не шукав. Через сильні морози неможливо було копати могили. Померлих збирали в купи, а потім ховали в спільній могилі. На сільському кладовищі – братські могили. Ці дві братські могили – символ скорботи котловинців.

​

Ідентифікатор: HUNGER-OH-14-01-2

​​

Респондент: Чакир Савелій Петрович

Дата народження: 1938

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Котловина, Ренійський р-н

Дата інтерв’ю:  26.10.2008

​​

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Недарма сказано, що у війни не жіноче обличчя, окрім горя й розрухи вона нічого хорошого не приносить. Хоча гагаузи не воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, але її наслідки у свідомості односельців залишаться, мабуть, не у одного покоління, особливо голод 1947 року. І не тому, що війна розорила людей. На мій погляд, податкова система того періоду або її викривлення на місцях сприяли загибелі тисяч людей.

1947 рік: сувора зима, снігові замети, будинки занесені снігом по дахи, відсутність світла, неможливість добути паливо… село опинилося в сніговому полоні. Дорослі чоловіки в цей час перебували в трудармії на відновленні шахт і заводів на Донбасі, на Уралі, юнаки – у ФЗН (фабрично-заводському навчанні), у селі залишилися самі жінки, люди похилого віку та діти, більшість із яких були приречені на загибель. Запаси вичерпалися, обміняти чи купити щось було неможливо, а ті, хто намагався, застрягали в кучугурах, гинули від холоду та голоду. Тільки в моїй родині загинуло двоє людей: батько 45 років і брат 13 років.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-14-01-3

​​

Респондент: Кристин Опанас Михайлович

Дата народження: 1924

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Котловина, Ренійський р-н

Дата інтерв’ю:  26.10.2008

​​

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Під час голодовки я на санях возив мертвих людей: хто мертвий, хто напівмертвий, возив їх на кладовище і кидав в «общину». Душа розривалася, коли чув стогін ще живих. У ці роки в селі було кілька підвод, які їздили й збирали померлих. Щоб не заїжджати знову на ту саму вулицю, вони брали й тих, хто ще подавав ознаки життя, але був уже безнадійний. На території кладовища, біля входу, були дві великі ями, куди складали трупи, трохи присипаючи землею, і так у кілька шарів. Ці могили і сьогодні називають «общиною».

У 1938 р. в Котловині проживало понад 5000 осіб, а в 1948 р. їх залишилося близько 2000. Їх могло бути набагато менше, якби не Василь Пантелеймонович Борохович, який народився 2 вересня 1921 р. в селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Він разом зі своєю родиною пережив голод 1932–1933 років. Досвід своєї сім’ї йому довелося використати вже в Бессарабії в Котловині у 1946–1947 роках, куди він був направлений після закінчення Великосорочинського педучилища. А досвід полягав у тому, що він організовував із дітьми виловлювання польових ховрахів. Їх оббіловували, варили й годували дітей. Для агітації – першого ховраха з’їв сам.

Щоранку разом із представниками влади ходили по хатах, щоб виявити мертвих. Вони зазвичай лежали голими, оскільки живі одягали їхній одяг або вимінювали його на хліб. Покійників загортали в очеретяні дерижки (рогожі) і складали в вози з високими бортами. Василь Пантелеймонович при школі організував громадську їдальню (кантину), де видавали юшку, хлібний пайок.

Ідентифікатор: HUNGER-DOHA-​​14-01-4

​

Респондент: Салабаш Опанас Георгійович

Дата народження: 1929

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Котловина, Ренійський р-н

Дата інтерв’ю:  26.10.2008

​​

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Учитися почав у 1936 р., а в 1944 р. закінчив сім класів румунської школи. У 1941 р. почалася довга чотирирічна війна (мені було п’ятнадцять років). А в 1944 р. прийшла радянська влада. У грудні цього ж 1944 р. все чоловіче населення села від 18 до 45 років було мобілізоване в трудову армію на шахти. У Котловині залишилися діти, жінки та люди похилого віку.

Почалася колективізація, створювалися колективні господарства. Перший колгосп у нашому селі був створений у 1945 р., другий – у 1946–1947 рр., у селі була карткова система харчування. Хліб видавали по 400 грамів, 300 грамів і 700 грамів.

У 1947 р. почалася голодовка. Люди помирали вдень і вночі, цілими сім’ями. Мені тоді було 18 років, і я чітко пам’ятаю жахи тих часів. Притихлими вулицями напівмертвого села їздили вози, які «доставляли» померлих до «общини» – величезної ями у 20 метрів завдовжки, 4–5 метрів завширшки. Віжки одного з таких возів тримав у руках і я сам.

Єдиний вихід із ситуації, що склалася, люди знаходили у втечі. Та й сам я навряд чи вижив би, якби не пішов у Рені до двоюрідного брата, Салабаша Костянтина Петровича, який мене і врятував.