Identifier: HUNGER-OH-01-01

​

Respondent: Strezev Mykhailo Petrovych
Date of birth: 1931
Place of residence during the 1946–1947 famine: village of Hlavani, Novoivanivskyi district, Odesa Region, Ukraine
Interview date:10 April 2018
Original format: MP4
Duration: 03:09

Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​​

Interview Transcript (English Translation):

I survived the famine of 1946. The famine was extremely severe. There was no bread. We went into the fields and picked grass in order to boil and eat it. We endured that famine with great hardship.

At that time I worked as a tractor driver at the machine-tractor station (MTS), and from Alyaha we were given one sack of grain each — that is how we survived. We had a cow. But our neighbours died. Many people died; on our Chapaeva Street only about one third remained alive.

The city council selected illiterate men, those who did not know even the alphabet, and sent them to search people’s homes and collect all their grain. Even if a person had only one bucket of grain, they took it away. Many people died because of this.

Most residents of Hlavani were saved because they worked at the newly built railway station, in the stone quarry, and at the MTS. In other villages the situation was much worse, almost hopeless.

If you go to the cemetery in Sambatyr, there is a long trench, about 100 meters long — a mass grave. A cart used to go through the village collecting people; they entered houses and gathered frozen, starving bodies. Even half-dead people were loaded.

​

​

Identifier: HUNGER-OH-01-02

Respondent: Tukuser Ivan Ivanovych
Year of birth: 1935
Place of residence during the 1946–1947 famine: village of Hlavani, Novoivanivskyi district, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 11 April 2018

Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

Interview Transcript (English Translation):

My father worked in the labor army in Chelyabinsk from 1944 until January 1947. At that time, Bulgarians were not trusted to fight, and they were sent to labor camps instead.

We had one ton of grain hidden in the barn, buried in the ground, and representatives of the village administration — local Komsomol members from Hlavani — came and took everything from us.

In January 1947, when my father returned from Chelyabinsk, he went to work at Alyaha, transporting grain. There he was given white bread, and he fed us with it. But after three months he had a conflict with the management.

At Alyaha, grain was being loaded and sent abroad. My father began to protest and told his superiors: “People are dying, and you are exporting grain.” After that he was dismissed from his job.

At that time the Party was the leading and guiding force. If the Party committee secretary was against you, the director could do nothing. If you did not agree with Soviet authority, you simply lost your job — and he was fired.

After that we moved to Lviv.

Identifier: HUNGER-OH-01-03

Respondent: Nastradina Lukeriya Konstantinivna
Year of birth: 1922
Place of residence during the 1946–1947 famine: village of Hlavani, Novoivanivskyi district, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 29 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

Hunger. Hunger. Hunger. Many people died. Half of the village died out.

One woman, during the famine, ate her own child.

We were going to work at Alyaha, and on the road we saw a woman stepping over a dead horse. She bent down, tore off pieces from it, and ate them. During the famine.

And that was not the only case. Another time I was walking and saw a man gnawing at a dead body.

​

Tags: 

​​

• Trauma memory

• Cannibalism narratives

• Mass death

• Survival ethics

Ідентифікатор: HUNGER-OH-01-04

Респондент: Тутова Василина Іванівна

Дата народження: 1925

Місце проживання (на період голоду 1946-1947 рр.): с. Главані, Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 29.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946 році не було дощу, і врожай був поганий, і настав голод. Ті люди, які не мали що їсти, померли. Дуже багато людей тоді померло. Їх вантажили на вози і закопували в одну яму. Батько був кушніром і шив кожухи, і ми не померли від голоду. Деякі люди ходили на смітники, щоб їсти м’ясо мертвих тварин. В одного хлопця батьки померли, і він, голодний, пішов на смітник, і люди бачили, як він гаком тягнув розкладене тіло мертвої тварини. І якийсь чоловік забрав цю дитину до себе і не дозволив їй їсти м’ясо мертвої тварини. Цей чоловік виростив його, і він вижив. (Цього хлопця прозивали Бобов-Костандин. Жив по вулиці Котовського.)

Від голоду люди ходили в поля ловити ховрахів і їли їх. Також їли горобців.

Я знаю про одну жінку, Ісирлійчо Іванца, яка з’їла свою дитину. Вона почала її їсти, і старший син застав її. Він від жаху занімів і втік. Родичі забрали його до себе на виховання. Мати від голоду з’їхала з глузду і швидко померла.

Identifier: HUNGER-OH-01-05

​

Respondent: Tukuser Valentyna Vasylivna
Year of birth: 1952
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Hlavani, Novoivanivskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 30 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

My parents had a calf, which they kept locked inside a room in the house. Their neighbour, Ivan Tutov, pulled it out through the window and stole it.

My mother told me about our neighbour Pena, who had eight children. All of them were swollen from hunger, and the children cried constantly because they were starving. My mother brought each of them a small flatbread made from mustard. However, they all died, except for one boy.

The boy survived by going to the rubbish dump, where he ate the meat of dead horses, dead dogs, grass, and whatever else he could find. Of the eight children, he was the only survivor.

Many people in the village died from starvation. There was also a typhus epidemic. People said that the famine had been man-made: first there was a poor harvest, and then the grain was taken away from the people. My mother also told me that people even resorted to cannibalism.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-01-05-2

Респондент: Мутафчі Меланія Георгіївна

Дата народження: 1954

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Главані, Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 30.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість: 03:28

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Моя мати розповідала мені, що під час голоду їхня сусідка мала чотирьох дітей. Мати подумала, що давно не бачила цих дітей на вулиці, і вирішила піти подивитися, що сталося. Зайшовши в хату, вона побачила, що одна дівчинка сидить біля печі й смокче власне волосся від голоду. А найменша дитина лежала в колисці з відгризеною ніжкою і ручкою, яку відгризла мати.

Identifier: HUNGER-OH-02-01

​

Respondent: Anya
Year of birth: 1933
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Suvorove, Suvorovskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 21 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

I experienced the famine. The entire village was starving. Hunger was everywhere; there was nothing to eat. Before that, there had been the war.

The wealthier families were rounded up, loaded onto trains, and deported to Siberia, where they perished. Their small children died even during the journey. I know of one family who told how, after arriving in Siberia, they were taken off the train, given only an axe, and abandoned in the taiga. They began building themselves a small shelter there. But these people were not kulaks; they were simply hardworking.

My father caught fish for the state and managed to bring some home for us. My mother gathered lamb's quarters and baked small flatbreads from it. That is how our six children survived. Later, all the grain was taken from the people, and then the famine began.

I heard that in Karamaryn (Holytsia), a woman ate her own children. Her husband, Petro Tsviatkov, was in a labor camp in Chelyabinsk. When he returned, he was told what had happened, and he left her. Afterwards, the woman lost her mind, lived alone, and eventually died.

Many people hid grain inside mattresses and beds because those places were not searched. Everywhere else, officials searched people's homes to confiscate their grain, and that is how the famine began. There was nothing left. All the grain was collected from the people and stored in granaries, where it rotted while people died of starvation.

People were not accustomed to collective farms and did not know what they were. Everything was taken from them to force them to work in the collective farms. The grain remained in the granaries, but nothing was given to the people.

Some children used sticks to poke through cracks in the granary walls in an attempt to retrieve a few grains. They were often beaten severely for doing so. The children hid the grains in their mouths so they could take them home.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-02-01-2

Респондент: Стоянова Стефанія

Дата народження: 1962

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Суворово, Суворовський р-н

Дата інтерв’ю: 21.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Із дідом мого чоловіка сталося така історія: його діти повмирали від голоду, і він вкрав жменю проса, сховавши її в кишені. Це просо у нього знайшли, і його посадили до в’язниці, де він і помер. Йому було 23 роки.

Identifier: HUNGER-OH-02-02

​

Respondent: Mariia
Year of birth: 1933
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Suvorove, Suvorovskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 21 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

We had land, sheep, a cow, a horse, and grain — everything was taken from us in 1944.

Many people died. People were taken away in carts. Everyone was starving. It was very frightening. There was nothing to feed the children.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-03-01

Респондент: Лефтерова Марія

Дата народження: 1924

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Кам’янка, Суворовський р-н

Дата інтерв’ю: 22.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Ми голодували. У дитинстві я пережила голод, потім вийшла заміж і знову почався великий голод. Тут у селі люди помирали прямо на вулицях, як собаки. Там, де помер, там його й залишали… під час голоду було дуже страшно. Люди були надзвичайно виснажені. Одна сім’я вбила свою дитину і з’їла її. Багатьох людей, «куркулів», із села відправили до Сибіру, багато з них померли дорогою.

Identifier: HUNGER-OH-03-02

​

Respondent: Petrov Trifon Ivanovych
Year of birth: 1936
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Kamianka, Suvorovskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 22 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

The famine began. I remember it very well. We were sitting at home, looking out of the window: a person was walking with a blanket over their head. They kept walking, leaning sometimes on a fence, sometimes on a tree… and then they fell.

The snow was falling and falling, and no one came out to pick them up. People were looking for survival. They left their houses, went to relatives, but they could not reach them and died on the way.

People here could have avoided starvation. There was everything here, but it was taken away. People went from yard to yard with sharp iron sticks, searching and taking everything.

My mother and I buried a barrel of grain in the barn. A few days later they came and started poking the ground in the barn with sharp sticks, looking for a hidden pit. The pit was in the corner, and the barn was large, so they eventually stopped and left without finding anything.

My mother was very afraid that someone might eat me. Every week we went to visit her mother in Suvorove. She was starving. My mother cooked mamaliga, and we went to see her.

We walked across the fields, near the liman, and my mother said: “Someone will jump out, grab this child, and eat him.”

I heard that in Orikhivka, mothers ate their own children. If someone died, they were not buried but eaten. Many people died here, and when the snow melted, the bodies were collected by cart.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-04-01

Респондент: Станков Петро Сергійович

Дата народження: 1933

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Багате, Суворовський р-н

Дата інтерв’ю: 23.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У нас був штучний голод у 1946–1947 роках. Якби не забрали зерно в людей, голоду б не було. Тоді казали, що зерно звезли до берега Дунаю, насипали купами, і воно там згнило. Його забрали в людей, але не встигли вивезти, і воно так і згнило там.

Штучний голод. Щоб люди вступили до колгоспу. Люди тоді не хотіли вступати до колгоспу.

У нас було зерно. На горищі було повно зерна. Коли почали ходити обшукувачі, батько дізнався про це. Він придумав таке: збудував у кімнаті глуху стіну довжиною півтора метра і зробив на горищі люк. Це ми робили вночі. Мати обмазала стіну, потім побілила її вапном. Батько заліз на горище і висипав туди мішки із зерном. На горищі у нас була лузга від насіння, і батько розсипав її по всьому горищу та нею замаскував люк. Через день прийшли: фельдшер Йосу, Гьоцу і Володя. Вони з металевим прутом ходили всюди: на городі ходили, залізли на горище, а батько зробив як? Сказати, що все вже зібрано, у це не повірять. Залишив кілька мішків зерна, кукурудзи. Наша сім’я була велика: четверо дітей, батько, мати, бабуся і тітка Марина – вісім осіб. Хто повірить, що в нас немає жодної зернини і що ми виживаємо? Вони залізли на горище і забрали все. Мама плаче: «Залиште хоч щось!». Нічого. Усе забрали. Мама плаче. Сестри теж плачуть. Я також ходжу зі сльозами на очах. Вони нічого не визнають. Це було знущання. Після цього батько купив жорна і молов борошно, мама пекла хліб, і так ми вижили. Якби він цього не зробив – нас би вже не було.

Штучний голод зробили… Звичайна людина в певний момент починала набрякати – усе тіло й обличчя. І через кілька днів я чую, що цієї людини вже немає. Від голоду перед смертю людина опухає. Це було страшно… страшно. Їхнє тіло було ніби з воску. Коли дивишся на свічку, так виглядало їхнє тіло. Страшно. Люди були опухлі. Тіло не було рожевим – ніби вже не було крові, а як віск.

Identifier: HUNGER-OH-04-01-3

​

Respondent: Opanas Ivanovych Pereverza
Year of birth: 1942
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Bahate, Suvorovskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 23 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

I remember the people who came to take our grain. If I saw them today, I would recognize them. They wore coats, carried sticks, and had holsters. They went from house to house. They had rifles. They said: “If you do not give it, we will send you to Siberia.” No one resisted.

The famine happened like this: there was no harvest in the fields, people had nothing to sow, and there was a drought. Many people died of starvation. At that time there was also disease — typhus in 1945, 1946, and 1947.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-04-01-2

Респондент: Арнаутов Юхим Петрович 

Дата народження: 1928

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Багате, Суворовський р-н

Дата інтерв’ю: 23.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

Під час Другої світової війни болгар у Бессарабії не відправляли на фронт, бо радянський уряд не довіряв болгарам, оскільки Болгарія була союзником Німеччини.

Багато людей померло від голоду. Ішов так і падав на дорозі та помирав від голоду. Колгосп давав вози, щоб їздили по селу й збирали померлих, а потім відвозили їх і закопували.

Багато людей померло від шлункового розладу. Хто їв собаче м’ясо – вижив, хто їв котяче м’ясо – помер. Котяче м’ясо отруйне.

Identifier: HUNGER-OH-04-01-4

​

Respondent: Varvara Mykhailivna Marinova
Year of birth: 1936
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Bahate, Suvorovskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 23 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

My mother’s parents were deprived of their property. Her grandfather was sent to Siberia, and her grandmother was expelled from the house. She wandered for a time and later went to live in Moldova. The “hawks” who took everything from the house and loaded it onto carts kept most of it for themselves.

I remember a woman who used to come to us — the wife of Iliiko Kosti — asking for small pieces of cabbage stalk. I remember how she looked: her hands were swollen and almost transparent, with skin hanging in strips; her face was also swollen and terrifying.

One woman told my mother: “Do not let your child go outside, because Iliikov’s wife said she will eat your child.” She said this about my younger sister. After that, my mother no longer let my sister go outside. But in general, no — there was no cannibalism in our village.

At that time people ate cattail roots: they dried them, ground them on millstones, and baked flatbreads from them.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-05-01

Респондент: Дімова Віра

Дата народження: 1926

Місце проживання (на період голоду 1946-1947 рр.): с. Новоселівка, Білгород-Дністровський р-н

Дата інтерв’ю: 30.04.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946-47 роках я була у Новоселівці, де я народився. Нам було дуже важко під час голоду. У нас була корова, яку вкрали. Мій батько помер від голоду. Ми продавали свій одяг, щоб купити зерно. Були люди, які їли падло, а також їли собак і ворон.

Багато людей померло. У них забрали зерно. Хто зміг сховати – вижив, а хто не зміг сховати – у того забрали зерно. Був один заможний чоловік: коли в нього забрали все зерно, вся його сім’я померла від голоду.

Одна жінка мала маленьку дитину, яка постійно хотіла їсти й кричала «дай, дай», а в неї не було чого їй дати, і вона віднесла її на цвинтар і там залишила. Дитина там все кричала «дай, дай» і так бідолашна померла.

Identifier: HUNGER-OH-05-03

​

Respondent: Kostiantyn Dmytrovych Todorov
Year of birth: 1942
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Holmske, Novoivanivskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 30 April 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

In 1946 there was famine. There was nothing to eat. We ate boiled lamb’s quarters. Our stomachs were full, but there was no feeling of nourishment.

My uncle used to catch ground squirrels: he would pour water into their burrows, the animal would come out, and he would strike it with a stick and put it into a bucket.

Grandfather Lazar would go to his daughter-in-law to ask for food, but she would not give him any. He became weak and went into the garden to eat whatever grass he could find. Grandfather Lazar was a very religious man; he prayed constantly. He died. A few days later, his daughter-in-law’s son also died.

As a boy, I was treated better as a male child, while my sister, being a girl, was treated worse. She was considered doomed. I remember how grandmother Rada had a single wooden basin and said: “Be careful not to break this basin, because Olena will die, and we will have nothing to bury her in.” She said it as if she were speaking not about a child, but about an animal.

Hunger suppresses human feelings to such an extent that a person loses compassion. But my sister survived against all odds. I remember there was no food left in the pot, only a wooden spoon inside, and she chewed it to try to eat something. She survived by miracle.

At that time, people were buried in their own gardens — there was no strength to carry them to the cemetery or dig proper graves.

My father said that there was cannibalism. People ate children.

There were local activists in the village who went around confiscating grain from people. The grain was collected and later partially rotted. These local activists — poor people who had squandered their own land — were envious of more successful farmers and helped the district commission confiscate grain.

In Holmske, two-thirds of the population died from starvation.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-06-02

Респондент: Пелагея Степанівна

Дата народження: 1927

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Виноградівка, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 05.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Коли закінчилася війна, почався голод. Не було врожаю. У тих, хто мав зерно, його забрали. У нас не було нічого. Мої батьки померли в голодний рік, так само як і мої брати та сестри. Нам не було чого їсти.

Усі так і лежали вдома та помирали. У нас не було ні картоплі, ні цибулі, не було врожаю. Їли траву. Їдальня давала по одному шматку мамалиги. Усіх, хто помер, – я поховала. Моя сестра залишилася живою, і ми удвох вижили. У нас були родичі, але вони нам не допомагали – кожен дбав лише про себе. У селі померло дуже багато людей. Хто не мав що їсти – померли. Хто мав запаси – вижили.

Були випадки, коли люди їли інших людей. Дитина йшла дорогою – її ловили, забирали й з’їдали. Так, їли дітей.

Identifier: HUNGER-OH-06-01

​

Respondent: Illya Fedorovych Bozhylov
Year of birth: 1929
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Vynohradivka, Bolhradskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 05 May 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

We survived the famine. It was a terrible famine. There was a drought. For an entire year there was neither rain nor snow. Then, at the end of winter, snow fell — two meters high — but by then it was already useless.

The state took the grain. There was a slogan: “Everything for the front, everything for victory!” Everything was taken down to the last measure. Because of the drought, nothing grew. People died of hunger, while everything was still being taken from them. They were required to deliver meat, eggs, milk, and wool.

Many people died. Every day a brigade with a cart collected the dead — 10 to 15 people — and buried them in a mass grave. It was terrifying.

People ate cats and died because they did not know how to prepare them properly. Koreans and Chinese know how to prepare them, but our people did not, and they were poisoned and died.

I worked as an accountant in Karakurt. There was an incident there: a man’s wife died, and he remarried. He had a small daughter. One morning I arrived and saw that part of the girl’s thigh had already been eaten. They were taken to the village council, locked inside, and froze to death before they could even be brought to trial.

My grandfather died of hunger in May 1947.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-07-01

Респондент: Бальчева Уляна

Дата народження: 1935

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Криничне, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 06.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Мого батька забрали до трудового табору в Караганді, і там він помер у 30 років від шлункового розладу. Тут у людей забрали зерно, і в 1946 році почався голод. У колгоспі людям давали пайок їжі. Дуже багато людей померло, їх вивозили возами. Люди були виснажені, не мали чого їсти. Я чула, що в нашому селі їли людей. Чула, як один чоловік, Георгій, відправив свою дитину до родичів, і та дитина не повернулася. Батько пішов подивитися, що сталося. Коли він прийшов – вони вже зарізали дитину, зварили її і налили йому юшку їсти. Налили, а він побачив у тарілці пальці ніг і рук своєї дитини. Це мені розповідала моя мати.

Identifier: HUNGER-OH-07-03

​

Respondent: Krystyna Ivanivna Samunzhi
Year of birth: 1938
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Krynychne, Bolhradskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 08 May 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

In 1946–1947, the famine began. There was no harvest in the fields. Many people died of starvation. Grain was being confiscated.

In our yard, a barrel of grain was hidden in the barn, but they found it and took it away. In this way, hidden grain was discovered everywhere, and people remained hungry and died.

In our family, no one died.

I remember how we went into the fields to collect ears of grain and also dug out grain that mice had hidden in burrows, which we then ground into flour.

Sometimes police officers came to the village, and if they found that people were grinding grain on millstones, they would take the millstones and throw them to the ground so that they broke into four pieces — so that we could no longer make flour ourselves.

By the riverbank, people also hid their grain.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-07-05

Респондент: Варлакова Варя

Дата народження: 1930

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Криничне, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 08.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946 році в людей забрали зерно. У 1946 році почався голод. Люди помирали, хати залишалися порожніми, померлих вантажили на вози. Тоді мені було 16 років. У 1946 році не було врожаю. І вони пішли по людях: у кого знаходили зерно – забирали його.

Наші люди стали комуністами і знущалися над людьми. Я кажу, як було. Якщо ти щось вкрадеш із колгоспу, комуніст тебе здасть, і в’язниця тобі забезпечена. Коли ми ходили працювати в колгосп, там було багато зерна. Ми хотіли взяти трохи собі, бо в селі вже нічого не було.

Росіяни забрали чоловіків на шахти в Караганду, а чоловіки хотіли забрати своїх дружин і дітей, і ті поїхали туди та так врятувалися. Тут багато людей померло від голоду. Тоді багато крали. Були жінки, які продавали свій одяг, щоб купити щось і нагодувати дітей.

Потім, коли вони побачили, що люди гинуть, почали видавати позики (позики зерном, просом, кукурудзою).

Були люди, які їли людей. Була одна семирічна дівчинка, яку чоловік і жінка на ім’я Дона викрали. Потім їх бачили, як вони зварили в казані цю дівчинку і їли її. У них не було своїх дітей, вони жили на пагорбі. Батько пішов шукати свою дитину, люди сказали йому, і коли він зайшов до них у дім, то побачив свою доньку у казані – зварену. Коли я згадую це, завжди плачу.

Пам’ятаю, як маленька дівчинка прийшла до нашого двору й плакала: «Сестричко… дай нам трохи хліба… сестричко, дай нам трохи хліба…» Я пішла, дістала квашені помідори і відрізала трохи хліба та винісла їм. А вони плакали… прийшли з іншого села. «Сестричко, дякуємо тобі», – казали вони.

Identifier: HUNGER-OH-07-08

​

Respondent: Domnikiia Mykhailivna Hancheva
Year of birth: 1931
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Krynychne, Bolhradskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 08 May 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

I went to the collective farm to ask for a piece of bread. The bread was black, not even fit for a dog. I worked double shifts to receive an extra piece to bring home to my mother. There were three sisters in our family. My father also worked in the collective farm.

Many people in the village died of hunger. People were extremely weak and exhausted. A young man stole three corn cobs from the field — and he was sentenced to three years in prison.

It was said that in one family, a stolen child was found, and flesh was cut from the body, cooked, and eaten.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-08-01

Респондент: Балджик Пантелей Опанасович

Дата народження: 1941

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Кубей, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 08.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1940 році в Кубеї почалася колективізація, але коли почалася війна, вона зупинилася, а потім знову продовжилася з 1945 року і почали створювати колгоспи.

Колективізація виглядала так: людей, які були заможніші і наймали чужу робочу силу, відправляли до Сибіру. А тих, хто працював разом із наймитами, залишали. У людей почали забирати все необхідне для колгоспу: коней, корів, черепицю… усе.

У 1946 році не було врожаю, того року не впало жодної краплі дощу. Голод почався в 1946-му. Після війни було багато руйнувань, мало чоловіків залишилося, і радянська влада звернулася до народу – треба поділитися врожаєм. Там, де був урожай, забирали, а в нас нічого не було – і був голод. У деяких забирали зерно. Сільрада доповідала наверх, що тут дуже мало збирають. Згори відповідали: «Попросіть людей поділитися, бо голод по всій країні». Тоді наші люди почали ходити з двору в двір, стукати чухами і знаходити приховане зерно. Багато людей залишилося голодними. Багато пішли до Західної України та Польщі – продавали одяг, купували зерно і везли назад. Так врятувалися. Але померло багато. Приблизно 15% села вимерла. Був навіть випадок, коли сім’я з’їла свою дитину.

Болгарин дотримувався закону: вмираєш з голоду, але насіннєвий фонд не чіпаєш. Якби він зберіг собі життя і з’їв насіння, потім не було б чим засіяти поле. Раніше був закон – насіннєвий фонд не чіпати. Він думав, що після нього хтось повинен сіяти, щоб у майбутньому був врожай. Якби він з’їв те зерно, то звідки б потім взяв зерно на посів?

Хочу розповісти одну історію, яку розповідав батько. Батько був теслею і зробив одному заможнішому чоловіку шафу, а той заплатив йому відром зерна. Не знаємо, як сусід дізнався, але одного разу приходить до батька і каже: «Панасе, роби що хочеш – бий мене, гони мене, пинай…, але поки не даси мені хоч одну жменю зерна – я з твоєї хати не вийду. Мої діти голодні». Батько каже: «Іване, як я тобі дам, у мене теж сім’я, одне відро зерна на скільки мені вистачить? Не можу дати». Той плаче і каже: «Панасе, не піду, поки не даси хоч жменю». Батькові стало шкода людини, і він каже: «Давай, розкрий кишені»; і насипав йому дві жмені зерна в кишені. І цей чоловік почав цілувати йому руки і ноги, і плакати. Батько каже: «Годі-годі, йди собі, будь здоровий і живи багато років». Цей чоловік був дуже вдячний, що батько дав йому дві жмені зерна.

Я цю історію пам’ятаю дуже добре, коли тато розповідав, ми довго про це говорили.

Identifier: HUNGER-OH-09-02

​

Respondent: Mykola Antonovych Ivanov
Year of birth: 1935
Place of residence during the 1946–1947 famine: Village of Karakurt, Bolhradskyi District, Odesa Region, Ukraine
Interview date: 06 May 2018
Original format: MP4
Duration: —
Language: Bulgarian
Field researcher: Yona Tukuser

​

Interview Transcript (English Translation)

The Soviet authorities took all the grain from the people. My father went to Western Ukraine to exchange clothing for grain, potatoes, and onions. When he returned, he said he would not go again. On the train back, his boots were taken from him — he returned home only in socks in the middle of winter. My mother went twice more.

My father was a carpenter. He built a small mill himself, and people came to grind flour. They gave us a handful in return, and those who had very little grain were not charged anything.

In 1946 there was no harvest. Many people died, many children died.

In the winter of 1947 there was heavy snow. People were transported on carts without coffins and dumped in the cemetery in the snow. In spring, when the snow melted, corpses became visible, and dogs were seen tearing them apart.

The famine began because of grain procurement: everything was taken away. “Hawk” patrols searched barns and straw stacks using metal probes to find hidden grain.

I remember collecting eggs from crow nests and eating them. Later, we caught young crows and ate them.

My mother’s relatives — her father, Uncle Kolia, and another uncle — came to our home to eat whatever they could find. Grandfather Kolia said to my father: “From these large gates in the yard you will make me a coffin.” He died on 7 January 1947. I carried Grandfather Kolia’s cross to the cemetery. He died of starvation.

Some people swelled from hunger, while others became extremely thin.

Later, a school canteen was established and all children were fed.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-08-01-2

Респондент: Сакали Михайло Петрович

Дата народження: 1944

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Кубей, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 08.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Голод – страшна подія в історії нашого села і Бессарабії. Бо в нашому селі від голоду померло близько 2000 людей, або 15% населення.

Мені розповідав голова колгоспу Сотіров Афанасій Іванович, який був старостою села під час голоду. Він розповідав, що бессарабський болгарин завжди був хазяїном по крові і думав наперед. Одного разу він зайшов у хату до одного болгарина і побачив, що той лежить на підлозі мертвий, а під підлогою було сховище, де знайшли один мішок повний зерна. Це зерно людина тримала на посів на наступний рік навесні. Він думав, як врятувати сім’ю, як засіяти поле. Староста, побачивши це, дивувався: цей чоловік зробив дурість чи героїзм? Зберіг зерно на посів, а сам загинув разом із сім’єю від голоду. Кого звинувачувати в такій ситуації? Вся сім’я гине, а мішок із зерном залишається. Одна жменя зерна має велике значення – однією жменею зерна проживеш цілий день.

Є села, де менше загинуло від голоду. Це залежало від місцевої влади, від їхніх дій, від їхньої порядності, від їхнього тодішнього менталітету. В деяких селах староста діяв благородно, з гідністю, йшов проти начальства зверху, бо плани хлібозаготівель були дуже високі. Тих, хто не виконував план хлібопоставок, притягали до судової відповідальності.

На мою думку, тоді не все залежало від радянської влади, багато залежало від місцевої влади, яка недостатньо уважно і недостатньо благородно ставилася до своїх співвітчизників.

Історія була така. Одна маленька дівчинка хотіла піти до своєї родички, а ті родичі були заможніші за її сім’ю. Дівчинка пішла і бачить, що за нею йде чоловік, який дуже страшно на неї подивився. Вона злякалася і побігла. Чоловік теж побіг за нею. Дівчинка почала кричати, кликати людей, щоб її врятували. Але ніхто не вийшов, бо вулиці були порожні, не було людей. Багато людей від голоду померло, інші не могли встати з ліжка, лежали безсилі. І це дівчинка якимось чудом врятувалася. Чоловік, що біг за нею, спіткнувся і впав, а вона забігла в одну хату і почала плакати. Господарі тієї хати її врятували. Вони пішли до її батьків, розповіли, що сталося, і батьки прийшли і забрали її. Той чоловік, що біг за нею, хотів зробити з дівчинкою злочин, але не встиг. У нашому селі не було канібалізму.

Оскільки я займаюся дослідженням голоду в селі, я зрозумів, що від голоду врятувалися ті люди, які вступили до колгоспу. У колгоспі давали їжу – обід. Дітям у школі теж давали безкоштовний обід, це їх врятувало від голодної смерті. Але ці безкоштовні обіди, які називалися «кантини», організували в 1947 році, а в 1946-му їх не було.

Багато невинних людей померло – і молоді, і старі, і діти. Село після голоду залишилося без людей. Також врятувалися ті, хто був у трудових таборах – вони щось надсилали своїм сім’ям; врятувалися ті, хто ходив до Західної України та Польщі продавати одяг та інші речі і на ті гроші купувати зерно.

Страшно, що мертвих навантажували на вози і хоронили в братських могилах, і невідомо, де хто похований – людина, яка мала ім’я, прізвище, батька, матір. Страшні часи. Аби не повторилося.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-01

Респондент: Михайло Дмитрович

Дата народження: 1936

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Пам’ятаю, був голод 1946 і 47 років. Ходили «ястребки», забирали в нас зерно, все, що було вдома, забирали. Голод. Коні падають голодні їх тягнуть, їдять собак, сусликів. Мій брат і сестра під час голоду померли. Не було дощу, сухо, не було врожаю. Ці «ястребки» бачать, що в мене немає, а забирають і самі їдять. Ці «ястребки» були з нашого села, всі болгари. Я їх знаю, але вони всі померли. Лазили на горище і все забирали. Все забирали: зерно, соняшник, кукурудзу. У колгосп забирали. І стався голод. Голод пам’ятаю дуже добре. Їв лободу.

Були люди, які їли людей. На вулиці Гагаріна одна жінка Марія вбила свою дитину, спекла і з’їла.

По селу ходив віз і збирав по вулицях померлих, повний віз, хапали їх за ноги і за голову і кидали в братську могилу.

Був один хлопець, його кинули на кладовищі, а він ожив і повернувся додому.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-02

Респондент: Христова Степаніда Михайлівна

Дата народження: 1935

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Не було дощу і не було врожаю. Потім прийшли «ястребки» і забрали в нас зерно. Що їсти? Голодували. Нічого не було їсти, крім трави. Багато людей померло від голоду. Був тиф і воші. Пам’ятаю, сусідка кричала: «Дайте хоч шматочок хліба». Чула, що люди їдять людей. Дідусь мене і сестру не пускав виходити з двору, щоб нас не з’їли.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-03

Респондент: Ірина Миколаївна

Дата народження: 1933

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Батько помер у грудні 1946-го, а мама – в червні 1947-го. Залишилося нас четверо сиріт: три дівчинки і один хлопчик. Хлопчика забрали в трудовий табір, а ми залишилися три сестри-сироти. Ходили працювати до колгоспу. Там давали по пів кілограма хліба. Робила собі коржики з лободи.

Чули, що люди їли людей. Матері їли дітей.

Багато людей померло… Боже милий… навантажували їх вилами на віз… і кидали в яму на кладовищі, як впаде – так і буде, головою вниз…

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-03-2

Респондент: Станєва Варвара Дмитрівна

Дата народження: 1930

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Кубей, Болградський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Народилася в Кубеї, і там мене застав голод, і ходила я кругом землі в голод. Мені дуже важко було… без мами, без тата виросла… нас було двоє дітей. Мені було три роки, коли померла мама, і сім років, коли помер батько. Сестра мене доглядала. В школу я не ходила і не знаю жодної букви.

В голод дуже важко було… лободу їли. Багато людей вмирало. Собаки їли людей.

Чоловіків забрали в табори, жінки самі залишилися, нема кому працювати на землі і нема чим.

Моя бабуся розповідала, що дідусь кудись пішов і більше не повернувся. Через деякий час люди сказали, що хтось його з’їв.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-04

Респондент: Попова Марія Іванівна

Дата народження: 1937

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Був поганий врожай 1946 року. В людей забирали зерно, і тому стався голод.

Батько возом вивозив померлих людей від голоду. По одному возу повному людей на день. Батько ходив продавати наш одяг і купувати зерно. Нас було п’ятеро дітей, двоє померли від голоду. Потім батько з ще трьома чоловіками вкрали з колгоспу один мішок зерна, і всіх чотирьох посадили на чотири роки в Красноярськ. Коли помер Сталін – всіх випустили.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-05-2

Респондент: Бочковар Іван Петрович

Дата народження: 1957

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

Мама розповідала, що під час голоду був тиф. У мами померли і мама її, і батько, і вона залишилася сиротою.

«Ястребки» отримували державне зерно з Аліяги і на місці його продавали. Потім поверталися в село і забирали зерно в сиріт, яке залишалося в їхніх хатах. Сиріт відправляли в дитячі будинки, а зерно забирали і замінювали тим, яке продали.

Моя мама розповідала, що під час голоду були агресивні жінки, які крали дітей. Коли діти поверталися додому зі школи, їх перестрівали, підманювали, а потім кололи і пекли в печі. Сусіди повідомили в сільраду про одну з таких жінок. Потім бачили, як вона виймає спечену дитину з печі. Після цього ту жінку засудили.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-05

Респондент: Іванова Парасковія Андріївна

Дата народження: 1934

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

Нас було п’ятеро дітей. В голод збирала траву, щоб зварити і їсти. Багато людей померло від голоду. Померлих збирали возами і кидали в одну яму на кладовищі. Бачила, як собаки тягнуть трупи і гризуть їх, щоб наїстися. Один великий собака схопив людину за ногу і тягнув її по схилу, гриз і їв. Хтось побачив: «Гей!» – і прогнав того собаку. Страшно було. Хто тоді був живий? Всі ми були як мертві, як собаки. Чутки ходили, що люди їдять людей.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-06

Респондент: Миколова Зінаїда Іванівна

Дата народження: 1929

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Нас було троє дітей, батько і мама. Почався голод. З’їли коня. З’їли корову. Почали овець. Почали одяг продавати. І нічого не вистачає. Зимову ковдру виміняли на одну коробку кукурудзи. Мама нам, дітям, каже: їжте менше, залиште батькові, він більший і працює, йому потрібні сили. Батько каже: «Якщо ви не будете їсти – і я не буду». Їли всі разом. А потім… і батько наш помер… і мама померла, а ми залишилися троє сиріт. Одну дитину забрали в дитячий будинок, а я залишилася вдома з однією сестрою. Виросли удвох. Тепер, як згадаю – плачу, а дочка питає, чого я реву, а я їй кажу: «Бо ви голоду не бачили, а я пам’ятаю, що тоді було, тому і плачу».

Була посуха, сонце, земля тріскалася. Дуже страшно тоді було, як не плакати.

Пам’ятаю взимку, як на дитячих санчатах тягли померлу людину, ноги звисають, волочаться, голова звисає, б’ється об сніг…

Прийшла одна сусідка, несе ганчір’я, яке зняла з померлих. «Нав’яжи ганчір’я, дай мені один черевик», – каже. Я їй: «Забирайся, ми самі вмираємо з голоду, що я тобі дам?». Татові шкода: «Зіно, в курнику в дірці є черевики, дай один, нехай спекуть». Йду в хлів… Даю їй один черевик, щоб спекла…

Ми теж пекли черевики. Добре шкрябаєш ножем… і хрумкаєш, їмо… Лягаєш лежати – і знову світає. Йдеш у колгосп працювати, там давали поїсти юшку з одним шматочком хліба. Хочу і батькові трохи їжі принести. Принесла в коробочці трохи юшечки і даю. Тато вже виснажений лежить, не може встати. Не вижив батько. Дуже важко було.

Люди їли людей. Пам’ятаю, зайшла я в хату до однієї жінки, а вона в печі пекла своїх дітей, двох маленьких дітей. А у дворі міліція, виймають і кладуть у мішок спечених дітей. І цю жінку міліція забрала.

Пекли дітей, собак, котів. Собаки їли, раніше їх їли від туберкульозу, а кота не їдять, це небезпечно. Але люди їли, то ж голод, людина не розуміє, що їсть.

З сестрами ходили в поле ловити ховрахів, робили з них кавурму. Наступного дня йдемо на роботу в поле, голова каже: «Сідайте всі в коло, подивлюся, хто що їстиме». Зайшов у середину, а хто що їсть? У когось варена картоплина, у когось нічого немає, а в нас з цією мискою повною смажених ховрахів, як кавурма. А він каже: «Ці люди виживуть, а ви не хочете ховрахів їсти – помрете». І справді так було. Хто не їв – помирав.

У 1946 році не було врожаю. Як не померти з голоду – ці «ястребки» забрали зерно. Ходили зі щупами по двору, знаходили зерно і все забирали. Коли забрали в людей зерно, тоді і почався голод.

Коли мама померла, ми з сестрою викопали могилу і на одних дверях її поклали і понесли на кладовище, і закопали. Коли батько помер – те саме. Тоді навіть не хотіли копати могили. Сказали, що є викопана могила, і ми з сестрою поклали його на двері і понесли на кладовище. Постелили одну ряднину і подушку, зверху накрили рядниною, щоб ворони не клювали. Бо не давали відразу закопувати, ще будуть класти туди людей. Багато людей там закопано, покладено як попало: хто лежить, хто сидить. Якщо померлий був у хорошому одязі – його роздягали і голого, одяг йшли продавати.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-07

Респондент: Стоянова Марія Василівна

Дата народження: 1941

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Пам’ятаю, в голод у моєї сусідки було дві доньки, одна померла, і вона її повезла на кладовище. Через кілька днів ця жінка повернулася на кладовище, витягла свою доньку з могили і принесла додому, а потім спекла і з’їла. Я своїми очима бачила, як вона поклала дитину в піч пекти.

Ми з дітьми гралися на дорозі, а ця жінка приходить до нас, в одній руці тримає шматочок халви і кличе: «Ідіть, дам вам халви», а друга рука в неї схована за спиною і тримає ніж.

Ми не могли вийти погратися з дітьми, ми боялися.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-08

Респондент: Христова Васила

Дата народження: 1934

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер​

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

В голод нас було семеро дітей. Я ходила в школу, і там була їдальня, нас годували. Давали і по одному шматочку хліба, я половину не доїдала і несла додому мамі. Батько ловив ховрахів, мама їх пекла. Багато людей голодувало в селі. Чула, що люди їдять людей.

Пам’ятаю, пішла в виноградник, нарвала одну гілку винограду і повертаюся, раптом з пустої хати вискочив Феткердюв Мітя і гнався за нами по всій вулиці. Двох, може, і не з’їв би, але одну точно. Але ми встигли втекти.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-08-2

Респондент: Пенчева Марія

Дата народження: 1932

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

​

Текстова транскрипція інтерв'ю:

Був поганий врожай у 1946 році, і держава забрала зерно, яке в нас було. Я дуже голодувала, була набрякла і думала, що помру. Чула, що люди їдять людей. Чула, що Симонця з’їла свого чоловіка Симона, кістки викинула в траву. На кладовищі в померлих знімали одяг, щоб продавати. Бабуся померла, поховали її в красивій сукні, а наступного дня мама пішла на кладовище – могила розрита, бабуся лежить зовсім гола, без одягу.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-11-02

Респондент: Стоянова Тетяна

Дата народження: 1971

Місце проживання батьків на період голоду 1946-1947 рр.: с. Ламбрівка Тарутинський р-н

Дата інтерв’ю: 18.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Мій батько розповідав, що в голоді йому було 6 років, і він ходив туди, де збирали зерно, і бригадири дозволяли йому взяти по одній горошинці, яку він знайде між зерном. Батько цілий день перебирав купи зерна і приносив додому по шість горошин. Мама готувала ці шість горошин з травою-лободою на суп.

Бабуся і дідусь вступили в колгосп, і там давали їжу, так і врятувалися. В селі були «ястребки», які забирали в людей до останнього зерно на госпоставки державі. Приходили перевіряти, чим харчується сім’я, раптом є приховане зерно і не виконані поставки.

Були випадки людоїдства. Бабуся розповідала, що маленьких дітей не пускали на вулицю, бо були випадки, що їли дітей.

Одна жінка на ім’я Марія з глузду з’їхала від голоду і з’їла свою дитину, після чого її посадили в тюрму.

Георгієва Варвара розповідала про один випадок: вона зайшла до сусідки і побачила в каструлі, як варяться частини тіла дитини. Після цього ту жінку посадили в тюрму.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-10-09

Респондент: Новак Ганна Георгіївна 

Дата народження: 1930

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Оріхівка Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 12.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1945 році батька забрали в трудовий табір у Кемерово, він втік, його засудили. Був у в’язниці 5 років у Норильську. У 1946 році тут був голод, мама не мала чим нас годувати, ми все продали. Ходили в Суворове продавати одяг, а там давали по кілограму кукурудзи. Тут збирали траву-лободу, варили її.

Чутки ходили, що люди їли дітей.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-11-03

Респондент: Загорська Стефанія Степанівна

Дата народження: 1939

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Голиця Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 21.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946-47 роках було дуже страшно. Голод. Мор. Нічого було їсти. Під час війни забрали все, що могли. Потім у нашому селі були «ястребки», які забрали запасене в людей зерно.

Мій батько помер у 1947 році, голодували.

Я почала працювати у колгоспі дояркою. Там давали 15 кг борошна і пів кілограма олії. Спочатку не хотіли мене брати дояркою, бо я була низького зросту, корови, мовляв, мене вб’ють. Я плакала і просилася, бо інакше помремо з голоду. Так і пропрацювала 29 років дояркою. В поле ходили збирати впалі зернятка, піднімати і їсти.

Люди їли коней, собак, котів. Ті, хто їв котів, усі померли, бо кіт отруйний.

Було багато випадків, у жінок померли чоловіки, і вони з’їли своїх дітей. У моєї тітки (Беліогло) від голоду помер чоловік, і вона не мала що їсти, заколола двох своїх дітей і з’їла їх – двох дівчаток 8 і 4 років. Вона приходила і до нашої хати, стукала у вікна, але ми їй не відчиняли, інакше з’їла б або маму, або мене. Вона ходила вулицями, шукала, де відчинена хата, щоб зайти, заколоти і з’їсти. Була велика висока жінка. Жила на вулиці Леніна. Потім вона померла.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-11-04

Респондент: Петров Петро Дмитрович

Дата народження: 1929

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Голиця Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 18.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

26 серпня 1946 року відбулися збори в сільраді щодо створення колгоспу і початку колективізації сільського господарства. Я був на цих зборах. У сільраді була група з 8 людей, які ходили забирати зерно в людей. Як заберуть зерно – хоч-не-хоч, треба вступати до колгоспу. Через те, що людей примушували вступати до колгоспу, а вони не хотіли, їх розкуркулювали. Людина має хоч трохи, але забирають зерно, щоб змусити вступити в колгосп. Там дадуть трохи зерна, не помруть з голоду. Хто вступив до колгоспу – тому давали трохи зерна, а хто не вступив – нічого не давали.

Я був у цій групі, з цими бандитами. Чому я був з ними? Бо взимку почався голод, а я був землеміром і роботи у колгоспі для мене не було. Тоді голова сільради направив мене в цю групу. Я був проти цих людей, але був змушений вступити в групу. Нас було 8 чоловік. Заходимо в хату і залізними прутами стукали скрізь, щоб знайти, де сховано зерно. Желязков керував цією групою. На наших зборах він казав, завтра в які сім’ї підемо робити розкуркулення. Після цих зборів я з одним чоловіком з групи, Йорговим Степаном Васильовичем, ходили тайком ввечері в ті сім’ї і попереджали: «Завтра до вас прийде облава, найголовніше – сховайте зерно». Якби дізналися, що ми так попереджаємо людей, розстріляли б нас.

Потім почалося масове вимирання від голоду.

У лютому 1947 року Василя Миколайовича Беліоглу поставили начальником районного управління сільського господарства в Ново-Іванівській райраді. У лютому 1947 року головою села обрали Василя Петровича Райнова. Він звернувся до голови райради з проханням виділити допомогу для порятунку від голоду в селі Голиця. Виділили 20 тонн зерна. Потім Беліоглу особисто взяв це зерно і пішов з хати в хату роздавати тим, у кого нічого не було, хто вмирав з голоду. Я сам був з конем і возом, розвозили зерно.

Голод в Бессарабії 1946–47 рр. – це геноцид.

Пережив страшні часи голоду 1946–47 рр., внаслідок чого в с. Голиця від голоду померло понад тисячу людей із 762 дворів. Я особисто своїм возом вивозив від 20 до 50 трупів на день.

Забрали зерно в людей з метою насильно змусити вступити до колгоспу, тобто сталінський комуністичний режим поставив ультиматум населенню: або віддай всі продовольчі товари і вступай у колгосп, або смерть.

Масштаб смертності залежав від голови села. В одних селах вмирало більше, в інших менше – це залежало від голови.

У 1945 і 1946 роках був дуже поганий врожай.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-12-02

Респондент: Михайлова Тана

Дата народження: 1935

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Виноградне Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 21.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

У 1946 році не було врожаю. Нічого було їсти. Почався голод. Мої батьки відправили мене в 1947 році працювати на Урал, і там я теж голодувала. У 1954 році повернулася.

Зерно забирали, бо великий голод, в одних людей немає, і вони його відправляють в інше місце, іншим людям. Забирають зерно звідси і десь його носять. Голодні люди є, щоб їх нагодувати. А за нас не турбувалися, що в нас немає.

Померлих навантажували на вози, ноги теліпаються. На кладовище їх везуть і скидають до ями, і повертаються іншою вулицею збирати померлих. Деякі люди просто йшли по вулиці і падали.

З батьком одного дня пішли збирати колоски. За цілий день набрали один мішок жита. Коли поверталися додому, нас перестріли і забрали мішок, а батька хотіли посадити в тюрму. Я того вечора сховалася у скирті сіна та цілу ніч сама там сиділа.

Були такі люди, які їли людей. Одна жінка заколола свого сина, зварила з нього холодець і винесла на ринок продавати. Багато. Дуже страшно було в голод.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-12-01

Респондент: Ганчев Михайло Петрович

Дата народження: 1929

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Виноградне Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 20.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Наше село дуже бідне, бо тут земля дуже погана. У селі від голоду померло близько 600 людей.

Тепер чую, багато людей кажуть, що радянська влада була шкідлива і погана, – а я хочу сказати, що Сталін не ходив по кожному двору дивитися, що в кого є. А наші тут закопали 600 людей, що померли від голоду. Голодного 1946 року народ у нас вимер. Тепер у нас є братські могили.

Ходили, забирали зерно в людей. У нас було три великі плетені кошики повні кукурудзяних качанів, на яких було по дві-три зернини. Прийшов один чоловік з «ястребків» з возом і ще троє, і забрали в нас качани, і каже: «Щоб ви повмирали!». Чули, як він нам сказав? Цей чоловік з Самбатера. І зараз вони є, доню, і зараз вони є.

В голод продавали холодець, але звідки взяли ту свинину? Це було людське м’ясо. Холодець з людського м’яса. На кладовищі була відкрита братська могила, куди щодня кидали по 10-15 померлих від голоду. Були люди, які ходили туди і різали з померлих людське м’ясо, варили холодець і продавали на ринку в селі. Великий голод, люди купували і їли.

Людина не знає, холодець і холодець. Так і пережили. Залишилися живі люди.

На сусідній вулиці була хата, де жили дві сестри, і вони вбили чоловіка однієї і з’їли його. Потім вони померли.

Дуже важко тоді було, але хочу сказати, що Сталін не ходив по коморах і по людях, а в нас ходили ці люди-вороги. І сьогодні вони є, ті, хто ненавидить, кажуть, що були комуністами, він не знає, що таке комунізм.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-12-03

Респондент: Михайлов Іван

Дата народження: 1966

Місце проживання батьків на період голоду 1946-1947 рр.: с. Виноградне Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 18.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

Голод у Самбатері був дуже страшний. Перша причина голоду – природна: велика посуха. Друга, головна причина – що до людей не доходив хліб, який приходив від уряду. Ці комсомольці, які мали привезти зерно в село, продавали його і поверталися в село ні з чим. Держава виділяла спеціально зерно для Бессарабії, бо тут був голод, але зерно не доходило до людей. І люди вмирали з голоду. Після нашої дослідницької роботи ми встановили, що від голоду в селі померло 1003 людини у 1946–47 роках. Людей хоронили без обряду. По вулицях їздив віз і збирав померлих, і їх закопували в братські могили.

Мама розповідала, що її батьки померли від голоду в 1946–47 роках. Залишилося двоє дочок-сиріт, і щоб вижити, їм доводилося їсти траву, ловити ворон, продавати свій одяг, щоб купити їжу.

Були такі випадки, що люди кололи своїх дітей, родичів, готували їх, робили холодець і продавали на ринку.

Мама розповідала, що на сусідній вулиці одна жінка заколола свого чоловіка.

Був також один випадок у нашому селі з Радовим Дмитром. Коли він був хлопчиком, під час голоду вже лежав напівживий. По вулиці проїжджав віз з трупами, і його теж завантажили до возу. Але поки доїхали до кладовища, цей хлопчик скотився з возу і впав у траву. Якийсь чоловік проходив і побачив, що хлопчик лежить у траві і стогне, забрав його до себе додому. Так цей хлопчик вижив і прожив багато років. Я особисто з ним розмовляв, і він розповів мені цю свою історію.

Також старі люди розповідали, що в голод варили старі чоботи і жували їх.

Ідентифікатор: HUNGER-OH-12-02-2

Респондент: Димитрова Ганна Дмитрівна

Дата народження: 1935

Місце проживання на період голоду 1946-1947 рр.: с. Виноградне Новоіванівський р-н

Дата інтерв’ю: 21.05.2018

Оригінальний формат: MP4

​Тривалість:

Польовий дослідник: Йона Тукусер

Текстова транскрипція інтерв'ю:

​

Тоді був дуже заплутаний час. Приходила Росія, Росія йде, приходила Румунія, Румунія трохи постоїть і знову приходить Росія.

У 1946 році не було врожаю, а зерно зібрали в людей. Тоді комсомольці приходили, рилися по дворах і забирали все. Мав свиняче сало – і його заберуть. Залишили нас ні з чим, голодними, нічого було їсти. Варену траву їли. Страшний час був, аби не довелося знову пережити. Їздили возом по селу і забирали померлих по хатах. Навіть якщо хтось ще смикається, не помер, і його навантажували в віз до померлих і кажуть: «Він все одно помре, навіщо завтра знову приходити». Дуже страшно було.

1946 рік – голод, а в 47-му утворився колгосп. Там давали по 200 грамів мамалиги їсти. Добре, що приїхали делегати з харківського тракторного заводу, який тоді створювався, і батько поїхав, а потім і я. Батько був набряклий від голоду, делегатка його не хотіла брати, а він благав. Каже: «По дорозі викинь, але візьми». І вона взяла і давала йому зі свого хліба. Поки доїхали до Харкова, батько поправився. Вона привела його до директора і каже: «Цього чоловіка я взяла вже набряклого, думала, помре по дорозі, а він вижив». Директор його питає: «Скажи, який у тебе характер, можеш усе витримувати, швидко працювати?» Тато каже: «Запрягайте в коней, буду працювати. Тільки дайте роботу, бо сім’я вдома гине з голоду». І батька призначили до відділу збирання тракторів.

Від хвороб вмирати важко, але від голоду вмирати – дуже погано. Важко вмирає людина – голодна. Нема чого їсти.

В голод з людей варили холодець. Кололи людей і варили холодець. Мою тітку закололи в голоді, зварили на холодець і повезли продавати на ринок. А іншу мою тітку Олену, сестру батька, теж закололи і кудись повезли. Кололи своїх дітей і їли їх. Що робити, якщо нема чого їсти, вмираєш з голоду. Переступаєш тоді через усе і колеш свою дитину, вбиваєш і їси. Страшно було, дуже страшно було.